У 2011 році після слів лікаря-невропатолога, що 70-річна бабуся ходити вже не буде, я взяла лікування її в свої руки (в нашій родині більшість рідних до лікарні не затягнути). Після обстеження і профілактики у лікарні Водників, де виявили пухлину мозку, терміново направилися в інститут нейрохірургії. нам дуже пощастило потрапити на лікування до Кваші М.С., який виконував обов'язки завідувача, поки той був у відпустці. Бабуся, яка практично вже не ходила і зараз бігає своїми ногами у свої 75 років. Дякую, що лікар вмовив нас на операцію. Частина родичів, як і бабуся боялися, що вона буде паралізована після операції. А мені, завдяки словам лікаря, що так хоча б є шанс на повноцінне життя, а не повільної лежачої смерті від пухлини, вдалося наполягти на операції. Дуже важко було емоційно - так співпало, що помирали в ці дні молоді жінки, залишаючи малолітніх дітей сиротами. В коридорі кричали та та ридали родичі померлих, не в силах витерпіти такий біль... Але ми в таких умовах налаштовувалися на краще. і не дарма.

Хоча, дуже важко дивитися, в яких умовах держава тримає Інститут та "фінансує", який по суті є чи не найкращим в країні. В таких умовах складно, як одужувати, так і лікувати. Не знаю, як лікарі, можуть ще до пенсії дотягувати в цих облізлих стінах, яки пронизані відчаєм та сльозами пацієнтів та їх близьких....